Основні теорії психічного розвитку дитини за кордоном



Усе розмаїття зарубіжних досліджень з дитячої психології проводиться у межах кількох теоретичних напрямів, а саме – біогенетичного, соціологічного, теорії конвергенції, діалектичного та персонологічного підходів.

Біогенетичні теорії (Е.
Клапаред, К. Бюлер, Г. Валлас) наголошують на значенні біологічних детермінант психічного розвитку дитини, вважаючи саме їх визначальними для розвитку особистості. Особливо показовою у цьому напрямі є теорія рекапітуляції Гренвілл Стенлі Холла – засновника педології, в якій основним каноном був

проголошений біогенетичний «закон рекапітуляції», що з’явився внаслідок перенесення з біології на психічний розвиток закону еволюції Мюллера-Геккеля. Відповідно до постулатів педології, «розвиток виду повторює розвиток роду», тобто індивідуальний розвиток людини (онтогенез) скорочено повторює найважливіші стадії еволюційного розвитку людства (філогенезу). Період немовлячого віку відповідає тваринній фазі розвитку людства, дитинство – періоду полювання та рибальства. Передпідлітковий вік (8–12 р.) є скороченим повторенням періоду початку цивілізації; юність (12–25 р.), співвідноситься з епохою романтизму. Дорослість – з періодом промислового капіталізму. Зрозуміло, що достатніх аргументів на підтвердження теорії рекапітуляції не знайшлося, більшістю сучасних психологів вона заперечується. Водночас, єдність філогенезу і онтогенезу психіки проявляється у їх загальній зорієнтованості на розширення досвіду (як людства в цілому, так і окремої людини).

Були спроби простежити психічний розвиток особистості відповідно до вродженого типу будови її тіла (конституцією). Засновники цього підходу Е. Кречмер, Е. Йєнш не тільки розподілили людей на чотири конституційних типи, але й висунули гіпотезу про існування взаємозв’язку між фізичним типом людини та особливостями її розвитку. Продовжувач цих поглядів К. Конрад в особливостях перед - підліткового віку вбачав ознаки циклоїдного типу особистості (легко збуджується, імпульсивна, з нестійким настроєм), а в особливостях юності – шизоїдного типу (емоційно збіднена, некомунікабельна, відлюдькувата).

Дехто з представників біогенетичних теорій визнає певний, але дуже обмежений, вплив середовища на розвиток особистості. Так, А. Гезелл узагальнює два різних поняття росту і розвитку як процес прогресивної диференціації та інтеграції способів поведінки людини. Погоджуючись із самим фактом культурних впливів, Гезелл наголошує, що вони не можуть пересилити вплив дозрівання. За Гезеллом,

«культура модулює і каналізує, але не породжує етапів і тенденцій розвитку».

Соціологічний підхід до розвитку психіки дитини. Для теорій цього напряму характерним є перебільшення ролі соціальних впливів для розвитку особистості. Такий підхід бере початок з праць англійського філософа Джона Локка (ХVІІ ст.), який заявив, що дитина народжується з душею, схожою на чисту дошку (з латини «tabula rasa»). Суспільство може написати на цій «дошці» все, що йому потрібно. Близькими до цих ідей є біхевіористичні теорії розвитку

(Е. Торндайк, Д. Уотсон, Л. Блетц, Д. Томпсон та ін.), у яких визначальним у розвитку дитини вважається научіння, або тренування.

У Німеччині соціологічний напрям реалізований у гештальтпсихології (К. Левін), що розглядає поведінку людини як функцію особистості та найближчого їй середовища (єдність усіх особистісних та середовищних компонентів розуміється як життєвий або психологічний простір). Віковий розвиток пов’язаний, передусім, з розширенням життєвого простору особистості, кола її спілкування, групової приналежності тощо.

Так, специфічність поведінки підлітків (юнаків) зумовлена маргінальністю (граничною нормою) їхнього становища.
Підлітки цілком не належать ні до дитячого, ні до дорослого світу, що й породжує внутрішні суперечності, невизначеність рівня домагань, підвищену сором’язливість і водночас агресивність, схильність займати категоричні позиції та ін.

Французький соціологічний напрям представлений роботами Е. Дюркгейма, Ш. Блонделя, П. Жане. Зокрема, П. Жане доводив, що взаємовідносини між людьми визначають розвиток психіки дитини.

Однобічність згаданих біологізаторських та соціологічних теорій розвитку психіки дитини намагаються подолати теорії, які спираються на положення про конвергенцію (схрещування) біологічних (спадковості) та соціальних (середовище) факторів розвитку, при визначальній ролі біологічних (німецький психолог В. Штерн).

Близькими до підходу В. Штерна є теорії, розроблені швейцарським психологом Жаном Піаже (1896–1980 рр.). Вони стосуються інтелектуального та морального розвитку дитини. Стверджується, що стадії психічного розвитку дитини визначені природою, навчання не може змінити їх послідовності та змісту. В інтелектуальному розвитку він вирізняє 4 стадії:

• сенсомоторна – до 2-х років;

• доопераціональна – до 7-8 років;

• донкретних операцій до 11-12 років;

• формальних операцій – до 13-15 років.

Щодо морального розвитку Ж. Піаже вважав, що він відбувається у процесі взаємовідносин дитини з оточуючими, які можуть розгортатись у двох формах: примушення і співпраці.

Окрему позицію займають ті психологи, які заперечують визначальну дію біологічних чи соціальних детермінант. У цих персонологічних (особистісних) теоріях головною детермінантою психічного розвитку проголошується сама особистість, її самовизначення, здатність створювати умови для свого розвитку (Е. Шпрангер, Ш. Бюлер, Л. Блетц, Г. Імре та ін.).

Діалектичний підхід у дослідженнях розвитку психіки дитини представлений роботами французького психолога Анрі Валлона (1879–1962 рр.). Періодизація психічного розвитку дитини, за Валлоном, включає 7 послідовних стадій, які виступають результатом кількісних та якісних змін психіки:

1) cтадія утробного життя – повна залежність від організму матері;

2) cтадія моторної імпульсивності до 6 місяців; рухова активність дитини, вироблення умовних рефлексів;

3) емоційна – до 1 року – виникають відносини з людьми;

4) сенсомоторна – до 3-х років, з’являється увага до зовнішнього світу на основі орієнтувального рефлексу, прямоходіння і мовлення.

5) персоналізм – з’являється бажання бути в центрі уваги, прагнення наслідувати – до 5 років;

6) розмежування – до 11 років – розширення кола спілкування, прагнення досягти визнання в колективі;

7) статевого дозрівання – юнацький вік – виникають глибокі яскраві суперечності (любов, ненависть, самовпевненість, невпевненість, самоаналіз і самооцінка).

Незважаючи на розмаїття підходів до трактування психічного розвитку дитини, цілісної й систематизованої картини, що їх узагальнює, досі не розроблено.

ВИСНОВКИ про основні теорії психічного розвитку дитини за кордоном:

– зарубіжні дослідження з дитячої психології проводяться у межах основних теоретичних напрямів, а саме – біогенетичного, соціологічного, теорії конвергенції, діалектичного та персонологічного.

– в основі розподілу напрямів зарубіжних досліджень лежить різне вирішення суперечки щодо визначальних детермінант психічного розвитку дитини;

– провідним у різних напрямах проголошується то біологічний, то соціальний, то персонологічний чинник;

– ще одна група досліджень намагається враховувати поєднання різних чинників (теорії конвергенції, діалектичний підхід).
<< | >>
Источник: Т.В. Дуткевич. Дитяча психологія. 2012

Еще по теме Основні теорії психічного розвитку дитини за кордоном:

  1. Основні теорії психічного розвитку дитини
  2. Основні закономірності психічного розвитку людини
  3. Передумови, умови і рушійні сили психічного розвитку дитини
  4. Проблема вікової періодизації психічного та особистісного розвитку дитини
  5. Вікова періодизація психічного розвитку дитини від народження до закінчення школи
  6. Зародження знань щодо психічного розвитку дитини у філософії та природознавстві
  7. ПЕРІОДИЗАЦІЯ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ ДИТИНИ
  8. ПРОБЛЕМА ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ ДИТИНИ
  9. Основні напрямки психічного розвитку дітей у навчально-виховному процесі
  10. ОСНОВНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ У ДИТИНСТВІ
  11. Психоаналітичні теорії дитячого розвитку
  12. Основні вітчизняні теорії особистості
  13. Спілкування як найважливіший фактор психічного розвитку дошкільника