Вступ

Предмет і завдання фармакології Короткий нарис з історії фармакології Шляхи пошуку нових лікарських засобів

Предмет і завдання фармакології

Фармакологія (грец. pharmacon — ліки, отрута; logos — вчення; єгип.

Фармакологія — наука, що вивчає взаємодію лікарських засобів з організмом і включає три розділи: теоретичний (загальний), екс­периментальний і клінічний. Теоретична фармакологія складаєть­ся з двох великих розділів: загальної і спеціальної фармакології.

Загальна фармакологія вивчає основні закономірності взаємо­дії лікарських речовин з організмом.

Предметом спеціальної фармакологи є фармакокінетика та фармакодинаміка окремих лікарських засобів.

Фармакокінетика вивчає процеси всмоктування, розподілу в організмі, перетворення і виведення ліків. Фармакодинаміка ви­вчає локалізацію дії, механізм, а також види дії лікарських речо­вин. Експериментальна фармакологія вивчає вплив біологічно ак­тивних і лікарських речовин на організм тварин в умовах експерименту. Її складовими є фізико-хімічна, біохімічна і фізіо­логічна фармакологія.

Фізико-хімічна фармакологія вивчає фізико-хімічні процеси (комплексоутворення, абсорбцію, каталіз), що лежать в основі взає­модії лікарських речовин і біомембран.

Біохімічна фармакологія виявляє взаємодію лікарських речо­вин і рецепторів (молекулярні структури на клітинній оболонці).

Фізіологічна фармакологія аналізує функціональні зміни з боку органів і систем, що виникають під впливом лікарських засобів.

Клінічна фармакологія вивчає взаємодію лікарських речовин з організмом людини в умовах патології. Завданням клінічної фар­макології є дослідження нових і переоцінення наявних препара­тів, удосконалення лікарської терапії, розроблення методів ефек­тивного і безпечного використання лікарських засобів.

Після вивчення курсу «Основи фармакології та медична рецеп­тура* студент повинен знати:

а) загальні правила оформлення рецептів та заповнення рецеп­турних бланків, їх зберігання;

б) класифікацію лікарських засобів за основними фармакологіч­ними групами;

в) основні питання фармакокінетики і фармакодинаміки ви­вчених лікарських засобів;

г) принципи застосування лікарських засобів, їхні побічні ефекти та заходи запобігання їх розвитку;

д) правила обліку і безпечного зберігання сильнодіючих, отруй­них речовин і наркотичних засобів, а також рецептурних бланків.

Студент повинен уміти:

а) медична сестра:

• оформлювати рецепт;

• оформлювати вимоги на лікарські засоби для лікувально-профілактичних закладів, вписувати в них лікарські за­соби;

• аналізувати терапевтичну ефективність та побічні ефекти лікарських засобів; симптоми передозування, методи за­побігання йому;

• розумітися на питаннях сумісності лікарських засобів;

• орієнтуватися в класифікації лікарських засобів;

• користуватися довідковою літературою.

б) фармацевт:

• прочитати рецепт;

• перевірити сумісність лікарських засобів;

• перевірити дози отруйних і сильнодіючих лікарських засобів;

• провести фармакотерапевтичний аналіз, враховуючи належ­ність кожного засобу до певної фармакологічної групи:

— основна дія;

— показання до застосування всієї лікарської форми;

— дати інформацію щодо правил прийому, правил зберіган­ня тощо.

Студент має бути поінформованим про:

а) нові лікарські засоби;

б) взаємодію деяких лікарських засобів та сумісність при ком­бінованому застосуванні;

в) ембріотоксичну та мутагенну дію лікарських засобів.

Короткий нарис з історії фармакології

В історії розвитку фармакології можна виділити два етапи.

І. Емпіричний етап. Людина пізнавала отруйні і лікувальні властивості рослин та методи їх обробки в певних пропорціях на власному досвіді. Історія лікознавства пов’язана з іменами видат­них лікарів.

У Стародавній Греції — з іменем Гіппократа (459-377 рр. до н. е.). Збірник його медичних праць «Кодекс Гіппократа» зберігся до на­ших часів. Гіппократ вважав, що основною зброєю лікаря мають бути ніж, слово і рослини (без жодних перетворень).

У Стародавньому Римі найвидатнішим ученим-лікарем був Клавдій Гален (131-210), який першим запропонував робити ви­тяжки з рослин. До нашого часу застосовують такі лікарські фор­ми, як настої, відвари, настойки, екстракти, і називають їх гале­новими препаратами.

В Арабських халіфатах відомим лікарем-філософом був Абу Алі Ібн-Сіна (980-1037). Він автор всесвітньо відомого твору «Ка­нон лікарської науки», в якому є розділи з описанням майже 900 лікарських засобів, виготовлених з рослин, мінералів та орга­нів тварин.

У Київській Русі досвід лікознавства був узагальнений Київсь­кою князівною Євпраксією Мстиславівною (1107-1172), онукою Володимира Мономаха, в її роботі «Мазі».

У Західній Європі пізнього середньовіччя важливу роль у роз­витку медицини відіграв Парацельс (1493-1541). Він увів у ме­дичну практику солі металів, особливу увагу приділяв дозуван­ню ліків. До нашого часу зберігся його афоризм: «Все є отрута, ніщо не позбавлено отруйності.

II.Науковий етап у розвитку фармакології почався з кінця XVII — початку XIX ст., чому сприяли всесвітньо відомі відкрит­тя в біології, хімії, фізіології, патології тощо. Було відкрито екс­периментальні лабораторії, в яких вивчали фармакологічні влас­тивості різних речовин.

Науковий етап у розвитку фармакології в Україні розпочався в Києво-Могилянській академії. Випускник академії Нестор Амбодик-Максимович (1744-1812) — автор першого вітчизняного посіб­ника «Врачебное вещесловие или описание целительных растений, во врачевстве употребляемых, с изъяснением пользы и употребле­ния оных».

У 1886-1890 рр. експериментальну лабораторію при клініці С.П. Боткіна очолював учений-фізіолог І.П. Павлов (1849-1936), який вивчав вплив рослин, що містять серцеві глікозиди (адоніс, конвалія, строфант), а також лобелії, чемериці, препаратів ка­лію, літію, цезію на функції серця та інших органів. Працюючи у Петербурзькій Військово-медичній академії, І.П. Павлов своїми дослідженнями сприяв розвитку фармакології, якій він надавав великого значення і про роль якої висловлювався так: «Фарма­кологія як медична доктрина — річ надзвичайно важлива. Адже хоч який був випадок, навіть акушерський, хірургічний, майже ніколи не обходиться без того, щоб разом із застосованими спеці­альними заходами не було введено в організм лікарських засобів. Зрозуміло, що точне введення цього універсального інструменту лікаря має або повинно мати величезне значення».

Розвитку фармакології в Україні сприяли кафедри фармаколо­гії при медичних університетах у Харкові (1805), Києві (1841), Льво­ві (1897) та Одесі (1900). Професор Ю.О. Петровський (1905-1957) видав першу в Україні монографію «Клінічна фармакологія».

Кафедру фармакології Київського університету з 1868 по 1870 р. очолював видатний учений і педагог В.І. Дибковський. Посібни­ком для кількох поколінь студентів та лікарів були його «Лекції з фармакології», де на високому науковому рівні подано класифіка­цію лікарських засобів, обґрунтовано закономірність їх взаємодії з організмом.

Кафедру фармакології Київського медичного інституту з 1944 по 1971 р. очолював відомий фармаколог і токсиколог О.І. Черкес (1894-1974). Академік О.І. Черкес та його учні вивчали фармаколо­гію серцевих глікозидів, засобів, що знижують артеріальний тиск. За його пропозицією було розроблено антидот при отруєнні соля­ми важких металів, а також серцевими глікозидами — препарат унітіол. Основним напрямком наукової діяльності О.І. Черкеса була біохімічна фармакологія.

Значний внесок у розвиток фармакології зробили вчені науково-дослідних інститутів, у тому числі Національної академії наук та Академії медичних наук України, особливо Інституту фармако­логії та токсикології (Київ) і Державного наукового центру лікар­ських засобів (Харків).

Кафедру фармакології Одеського університету з 1960 по 1985 р. очолював професор Я.Б. Максимович (1919—1985), який розробив основні положення фармакології метаболітів, що сприяло вивчен­ню вітамінних та гормональних препаратів.

Розвитку нейрофармакології сприяли роботи українських уче­них — Я.Б. Максимовича (Одеса), Г.О. Батрака (Дніпропетровськ), колективів кафедр фармакології вищих медичних навчальних за­кладів Харкова і Донецька.

У XX ст. фармакологія досягла великих успіхів. Значного роз­витку набула фармакотерапія.

Фармакотерапія (грец. pharmacon — лікарський засіб, отру­та, зілля; therapeia — лікування) — науково обґрунтоване за­стосування лікарських засобів для лікування при конкретному захворюванні з урахуванням особливостей його перебігу, трива­лості, форми і стадії, патогенетичних механізмів розвитку, а також супутніх захворювань.

Токсикологія (грец. toxicon — отрута; logos — наука) вивчає механізм токсичної дії лікарських засобів і розробляє методи профілактики отруєнь лікарськими та іншими засобами, а та­кож стратегію лікування у випадках отруєнь та ускладнень фармакотерапії.

Вчення про медіатори сприяло створенню лікарських засобів, які діють у ділянці синапсів, що стало підґрунтям для формуван­ня психофармакології.

Шляхи пошуку нових лікарських засобів

Процес розвитку фармакології характеризується постійним по­шуком і створенням нових, більш активних і безпечних препара­тів. Останнім часом все більшого значення набувають фундамен­тальні дослідження, що спрямовані на вирішення не тільки хімічних, а й біологічних проблем. Успіхи молекулярної біології, молекулярної генетики, молекулярної фармакології сприяють створенню нових препаратів. Відкриття ендогенних лігандів, пресинаптичних рецепторів, нейромодуляторів, виділення окремих рецепторів, розробка методів досліджень функцій йонів каналів і зв’язування речовин з рецепторами, успіхи генної інженерії та інше — все це відіграє значну роль у перспективних напрямках створення нових лікарських засобів.

Так, новий напрямок у фармакології пов’язаний з відкриттям простагландинів, ендотеліального релаксувального фактора, сис­теми простациклін — тромбоксан, виділенням енкефалінів і ендорфінів тощо.

Пошук нових лікарських засобів розвивається за такими на­прямками:

I. Хімічний синтез препаратів.

II.Одержання препаратів з лікарської сировини й виділення окремих речовин.

III.Виділення лікарських речовин, що є продуктами життє­діяльності грибів і мікроорганізмів.

IV. Біотехнологія (клітинна і генна інженерія).

При фармакологічному дослідженні потенціальних препаратів вивчається фармакодинаміка речовин: їхня специфічна актив­ність, тривалість ефекту, механізм і локалізація дії. Важливою є фармакокінетика: всмоктування, розподіл, метаболізм, а також шляхи виведення лікарських засобів. Особлива увага приділяєть­ся побічним ефектам, токсичності при одноразовому і тривалому застосуванні, тератогенності, канцерогенності, мутагенності. Оста­точне рішення при оцінюванні нових лікарських речовин приймає­ться після їхнього клінічного випробування.